За потайними дверима в комірчині тата Карло Буратіно знайшов своє щастя. Для Буратіно щастя – це театр. У цьому театрі він був зі своїми друзями і татом Карло. А для мене щастя – це сім’я, щоб усі ми були здорові та якомога більше часу проводили разом.
Незважаючи на всі заперечення Карабаса-Барабаса, що ляльки належать йому, тато Карло забрав Буратіно, П’єро, Мальвіну й Артемона і повернувся до міста, до себе в комірчину. Тут-то Буратіно і відкрив друзям таємницю. Він попросив тата Карло зняти полотно, і за ним виявилися дверцята, які він відкрив золотим ключиком.
На ранок з’ясувалося, що Буратіно знайшов ключик в одній напівзасохлій калюжі. – А там не було ще таких ключів? – Схвильовано запитав Папа Карло. – Ти все оглянув? Безтурботний Буратіно не був упевнений, що він усе дослідив, тож радо побіг виконувати прохання батька.
Вороги відступають. Буратіно підслуховує в корчмі розмову Карабаса з торговцем п’явками Дуремаром і дізнається велику таємницю: золотий ключик відчиняє дверцята, заховані за намальованим вогнищем у комірчині Карло.